Extraterrestrial synergistic recruitment. Kharkiv region. Natalia and іGnat. Позаземне синергетичне вербування. Харківщина. Наталія та іГнат.

   Яскраве сонячне сяйво змусило мене прокинутися, чарівною хвилею виштохнувши мене з казкового сновиддя. Ще хвилину назад я був хоча б кимось. Але, знов розборонив повіки, я відчув те саме, що і кілька годин тому, коли вперше виявив себе в невідомому місці, невідомому тілі, в невідомий час. Не можу рухатися. Повільно приходжу до тями. Рук не відчуваю. Ніг не відчуваю. Сиджу на землі, притулившись спиною до сміттєвого бака. Немов мене хтось приніс сюди і залишив в такому положенні. Де це я? Що, в біса, коїться? Мені аж якось цікаво стало. Але, здається, починається новий день, та люди починають з'являтися. Можливо, знайдеться дехто, которий мені підкаже, що та до чого.

   Але я не поспішаю шукати очами місцевих мешканців. Я прислухаюся до себе. Зараз мене більше цікавить не де я зараз, а звідки. Звідки я взявся, такий неймовірно втомлений й чужий сам собі. Наче не просто дисципліна, а позаземна за інтенсивністю муштра мене оточувала там, звідки я випав під цей сміттєвий бак між п'ятиповерхівками. Ще хвилинку на відпочинок. Ще хвилинку, щоб пожити лише для себе, щоб дихати лише для себе, щоб дивитися лише для себе. Для себе! Будь ласка, Синя Височінь, що дратує мої очі своєю незвичністю! Будь ласка...

  Здається, я почав було щось згадувати, але побачив, що хтось прямує у моєму напрямку. Я, звичайно, хотів підвестися, але де там! Немов шмат металобруду! Отакої! До речі: що це за мова, на якій я такий зараз обурений на все, що коїться навколо останні півгодини? Це моя мова? Я такий якийсь збитий з пантелику став, коли мої думки почали обгортатися цією мовою. Такий добрий та м'який. Ох, щось мені все це не до вподоби.

   То була молода жінка. Вона тримала сотового телефона у правій руці у вуха під довгим волоссям, закрученим якимось одним лише модницям відомим способом. У лівой руці вона тримала пакет зи сміттям, напевно.

- Агов, мала, тобі б не завадило дивитися уважніше під ноги!
- Ой, вибачте! Я не бачила.
- Та нічого, не переймайся. Я все одно не відчуваю своїх ніг. Ти тільки не поспішай лякатися. Встигнеш ще. Все життя ще попереду. Є хвилинка? Мені необхідно трохи твоєї уваги. Де це я? Можеш відповісти?
- Вибачте, але я поспішаю. Там склад зі зброєю вже пів дня палає. Аж сюди чути жахливі вибухи. Це Харківщина, якщо так цікаво.
- Не бійся, мала. Все буде добре. Як тебе звати, до речі?
- Наталія.
- Дуже приємно, Наталія! Мене звати...

Як мене звати? Міркуй швидше, друже!

- Мене звати Гнат, Наталія.
- А Ви хто?
- Так от у тебе і хотів запитати. Шуткую. Якою мовою ти спілкуєшся зараз зі мною, вибач?
- Російскою.
- Ага, зрозуміло. Не ображайся, але ще дурне запитання: а я на якій мові з тобою розмовляю?
- Українською.
- Українською. Гаразд. Зрозуміло, Наталія. Дякую. Я, дійсно, дуже вдячний тобі за час, наданий тобою. Ти надзвичайна жінка чи дівчина, мушу сказати. Добре. Більше не маю права тебе затримувати. Ти тільки не переймайся за ті вибухи. Не панікуй, добре?
- Добре. Але хто Ви, все ж таки?
- Це складне запитання. Розумієш, не зовсім українець я, не зовсім росіянин я, не зовсім руський, врешті решт. Я,так би мовити, єврей...
- Та годі тобі, жартівник! Євреї - заможні люди. Чого, нажаль, не можна сказати про тебе, судячи з дірок у твоїх черевиках.
- Наталія, це стереотип, як то кажуть.
- Так, звісно, стереотип. Чому я зразу не здогадалася, Гнатику-жартівнику.
- Наталія, справедливості заради, але ж я ж казав, що в мені багато чого намішано.
- Що в тобі намішано, так це горілка з пивом!
- Ти ба, яке дівчисько! Давно по сідницях не отримувала? Зараз я тобі влаштую!
- Ага, хіба що язиком, який у тебе без кісток! Вибач, але я відразу помітила, що ти без рук. Гей, ти в порядку? Не образився? Що з тобою, Гнат?

Спопеляюче тремтіння пройшлося нищівною хвилею по моїй свідомості. Я повільно озирнув себе. Та коли рухав головою, то почув якийсь несамовитий вереск. Рук, дійсно, не було. Порожні рукава светра.

- Наталія, врода моя, будь ласка, здійми мій светр трохи вгору.

Наталія підійшла з хвилюванням і палаючим ультрафіолетом в її неперевершених блідо-блакитних очах. Її волосся торкнулося мого обличча. Хоча я вже не був впевнений в факті наявності останнього. Але яскраво та достеменно відчував чарівний аромат та струм нашіх поглядів, яки на мить зустрілися на надкороткої відстані. Вона вхопила мене за светр та трохи здійняла, коли ми обидва стали свідками божевільного видовища: мерехтливі вогники, гар поверх металу, оплавлений пластик і скло, шланги і дроти... Наталія відкинулася назад, впустивши телефон.

- Посміхнися, Наталія. Здається, я не Гнат, а іГнат. Як твій іPhone. Хм.

Насилу відірвавши очі від прекрасної і небайдужої місцевої жительки, я екстрено занурився в паралельну темряву, як в блукаючий в порожнечі вагончик з невідомими пасажирами. Я і є той самий "передовий посадковий модуль". Карантин завершено. Мене знову надіслано на Землю. Але хто? Наталія? Вона надприродна, безумовно. І зустріч не випадково. Я зрозумів, зрозумів.

- Наталія, забереш мене звідси?
- Я не проти тобі допомогти. Але як ти собі це уявляєш?
- Просто подивися мені в очі.

23 березня 2017 року
ЛНР
Ignat By Type X (Гнат Накшталт-Неупереджений)